Мандрівник ніколи не спиняє ходи, але й нікуди не поспішає. Подорож його не виснажує, нове – не лякає, а невідоме – лише надихає. Та коли ввечері ховається сонце і безмежне небо розчахує перед очима подорожнього зоряну книгу Вічності, невичерпний біль та тривога сповнюють душу бродяги, і один і той самий спогад… Він чує голос…
Колись небо було вище,
Легше дихати було…
Ми тоді кохали, та навіщось
Розлучились – і усе пройшло.
Колись ти і я раділи
І гойдала нас небесна вись.
Десь ти там, угору подивись,
Бо я не хочу, щоб “колись”…
Чуєш, весна
Ось-ось настане,
І я шукатиму тебе.
Вірю, між нами
Сніг розтане,
Спогад мій кохання наше
Вмить дожене,
вмить дожене…
Колись я ходив окрилений,
В долонях цілий світ тримав.
Ти була красива і усміхнена…
Тепер – кругом одна зима.
Ми уже не ті і огрубіли,
Але в серці біль засів ножем.
Вже не снишся. Чи забула вже?
Та я не хочу, щоб “уже”…
Знаю, весна
Ось-ось настане
Та я її не чекатиму.
Їду! І якось
Квитка дістану –
Буде він щасливим,
Бо тебе я знайду!
Мій спогад, як поїзд,
Що будь-яку відстань долає.
Він час невблаганний спинив
І сягнув до мети.
А ось і вокзал…
Мені кажуть: хіба це буває?
Та ось і перон…
А на тому пероні
Закохана ти!..