Навіть у глупу ніч, серед колючої темряви відчаю і глухої самотності жевріє десь у серці вогник, в якому потроху зникають сумніви та побоювання. Саме з ватри чесного зізнання самому собі постає вогняний лицар, цар Духу – Окоцвіт.
Любов голубить окоцвіт.
Що, Окоцвіте, доглядаєш?
Вологий кришталевий плід –
То сльози щастя, бо кохаєш.
Гей, Окоцвіте, лебедій!
Душа і тіло змолоділи.
І ніби не було надій,
І дотепер ніби не жили.
Кохає той, хто переміг
Зарозумілість і образу,
Він головне зробити встиг –
Собою бути, з серцем разом!
І попри гнів нерозумак,
І попри осуд всіх охочих
Він без вагання чинить так,
Як лицарі, як донкіхоти…
І лише окоцвіт – мій світ
Дитячих мрій, що не зітліли.
І лише окоцвіт – політ
Моїх ікарів незгорілих.
Мене ніхто не обража,
І я не завинив нікому.
Крізь окоцвіт струмить душа
І кличе, кличе нас додому.
Ватра майже допалала. Вже й на світ благословляється… А що ж далі? Знову подорож? Знову калейдоскоп нових місць та чужих доль? Та десь там далеко – рідний дім. Може час повернутися?