Дійові особи:

Мандрівник — молодий хлопець, шукач щастя.

Кохана — дівчина Мандрівника.

Окоцвіт — любляче серце, що постає спочатку у подобі вогняного лицаря, а згодом у образі чарівної квітки.

Океаніди — добрі морські істоти, що допомагають Мандрівникові переплисти Океан.

Мара — страх душі. Коли страх багатьох людей виривається на волю, народжується велетенська потвора — привид війни.

Приречені — люди, що гинуть у війні.

Дитина — маленька дівчинка.

Феї — радісні істоти зі світу Казки.

Мандрівник подорожує світом, шукає небувалого. Він прагне пізнати світ, природу, людей. Творчий пошук — це його шлях, його прагнення і життєва наснага. Нині його путь пролягає крізь величні гори. Він іде гірською стежиною, одягнений у льняну сорочку із вишитим на ній сонцем (подарунок коханої), за спиною торбина з харчами, в руках старенька гітара. Мандрівник співає веселу пісню, і його голос відлунює ген-ген за обрій.

Проте хлопець несе важкий тягар у душі. Розлука з коханою сталася якось жартома й безглуздо. Їй стало замало просто насолоджуватися принадами життя й молодості, її вабило невідоме, пошук істини та власного призначення. Та хлопець тоді був байдужий до цього: він нудив світом, а вона все глибше занурювалася у самопізнання, доки... не зникла з життя юнака. А він... Він так і не зміг змиритися з утратою. Тож і пустився в мандри, намагаючись втекти від журби, даруючи радість людям. Та від себе, як відомо, не втечеш.

Ось, влаштувавшись на ночівлю, хлопець лежить горілиць на м’якій траві та дивиться у зоряне небо. Йому дуже самотньо, страшний сум і біль минулого повертаються. Потроху він засинає і Кохана являється йому в туманному мареві і кличе... кличе за собою. У глибині душі Мандрівник вірить, що настане день і він дожене свою Кохану. Йому ввижається поїзд, на якому він мчить назустріч любові, і на пероні стрічає Її. Вони зливаються в обіймах — їхні серця знову разом.

Та сон минає і хлопець знову один. Він плаче від самотності і, щоб хоч трохи розігнати нічну темряву, розпалює багаття. Випадкова сльоза падає у вогонь, і враз стається диво — полум’я розчахується дивовижною квіткою і з неї постає вогняний лицар — Окоцвіт. Він увесь зітканий із живого полум’я, в руках тримає списа та щит. Він підбадьорює хлопця, розповідаючи йому про героїв минулого, які так само шукали своє втрачене кохання та сенс життя. Перед очима зачудованого юнака пропливають картини минулого, у диму йому ввижається постать лицаря сумного образу. Окоцвіт вселяє надію в хлопця, що той здатний все подолати й змінити буття, бо має щире серце та незраджені дитячі мрії.

Вогонь згасає, і в ранковому тумані поволі розтає образ вогненного друга. Але той лишається у серці Мандрівника, і він, сповнений надії, вирішує вертатися додому — звідти він почав свої мандри, і там — він знає напевно — тепер знайде те, що шукає.

Шлях його пролягає за океан, тож хлопець ладнає човен, піднімає вітрило і вирушає у небувалу подорож додому. Океаніди співають Мандрівникові і його човен мчить на гребені чарівної хвилі. Ось, нарешті, видно берег і якесь місто, та раптом стається несподіване — здіймається страшенна буря і човен розбивається об скелю. Налякані океаніди тікають у підводні глибини.

Попри вітер і хвилі, Мандрівник дістається берега, втомлений, але вогонь серця зігріває його і він продовжує подорож, входячи до незнайомого міста, яке він бачив ще з човна. Але місто виявляється руїнами. Хлопець озирається і раптом бачить дитину, що благально дивиться на нього, наче прохає захистити. Від неї Мандрівник дізнається, що в цій країні йде війна.

Водночас лунають вибухи, починається стрілянина. У небі як хижі птахи ширяють винищувачі, біжать солдати, чути кулеметні черги. Натовп людей намагається врятуватись від вогню, але всі вони приречені на смерть. Хор Приречених звучить як вирок людству, що знищує саме себе уже впродовж тисячоліть. Зловісна тінь Мари затуляє небо — породження людського страху та страждання. Мандрівник чує її знущальний голос. Дівчинка опиняється просто посеред бойовища, хлопець тягнеться до неї, намагаючись захистити, але Мара забирає її. Розпачливий крик Мандрівника тоне у вогні ядерного вибуху.

Мандрівник опритомнює, коли ущент зруйноване місто вже вкрите снігом. Навколо панує ядерна зима. Просто перед хлопцем розверзлася безодня — далі шляху нема. Та чи й треба йти далі, навіщо? Усі надії розбиті вщент нездоланною Марою. Шукач чує її голос у себе в підсвідомості, серце закуте страхом і щомиті крижаніє дедалі більше. Скутий жахом, хлопець дивиться на сліди, що ведуть просто у прірву — його власні сліди. Немає порятунку і єдиний вихід — розділити долю тих приречених, ступити у прірву і не бути. Та раптом щось мелькає у сніговій завірюсі — це паперовий літачок. Юнак підводить очі і на тому боці прірви бачить обриси дівчини. Він знає — це вона, його Кохана, вона жива, вона кличе його! Та Мару не оминути, бо це страх власної душі. Удвох, хлопець і кохана, поєднавши серця у спільній волі до життя, перемагають Мару, і страх відступає.

Руїна, сніг, прірва — все щезає як марево і Мандрівник опиняється на березі озера. У місячному сяйві, просто на воді, танцює Кохана. Її пісня і танець знову розпалюють вогонь у серці юнака, спокій та сила огортають його. Дівчина віддаляється, кличе його за собою у казку, у небувале. Мандрівник ступаючи по воді, йде місячною стежкою за нею і потрапляє... у казковий світ.

Він бачить фей, що танцюють навколо величної сяючої квітки, лунає їхній дзвінкий сміх. Одна з фей залучає хлопця до танцю, і вони співають разом. Всеосяжна радість переповнює Мандрівника, здається він знайшов те, що шукав усі ці роки — Казку Радості! Водночас хлопець збагнув, що цю казку він віднайшов у власному ж серці, сам ставши казкою, а велична квітка — то і є Окоцвіт, що являвся йому у подобі вогненного лицаря.

Тепер сам Всесвіт радіє разом із Мандрівником і живодайний дощ огортає все довкола. Дощ змиває усе погане, що є на Землі, відновлюючи музику в людських душах, залучаючи їх до радісного спів-творіння майбутнього. Мандрівник стоїть посеред поля розкинувши руки і підставивши обличчя пружним краплям дощу. Хмари, сонце, дощ, грім — усе поєднується в феєричну симфонію природи, і хлопець відчуває себе єдиним цілим із Всесвітом.

Нарешті дощ вщухає і юнак бачить дивовижну райдугу — казковий міст у небі, один кінець якого ховається десь за хмарами, а другий починається просто біля ніг хлопця, наче запрошує ступити на цю чарівну небесну стежку. Не вагаючись юнак йде нею, піднімаючись все вище й вище. Він знає, що там його чекає Кохана, і вони нарешті знову будуть разом.

Мандрівник прямує просто до Сонця, купаючись у його променях, а навколо вирують протуберанці жовтогарячого листя — палає велична казкова осінь.